Історія села Стеблівка

Село Стеблівка (до 1947р. - Салдобош) село Хустського району Закарпатської області, розташовано в південно - східній частині району на віддалі 16 км від районного центру вверх по течії ріки Тиса, на автотрасі Ужгород - Рахів. Село підпорядковане Стеблівській сільській Раді. На околиці села розташована одноіменна залізнична станція на лінії Ужгород-Великий Бичків.

Стеблівка лежить в середині Хустської низовини, на правому березі швидководної Тиси. Висота над рівнем моря 198 м.

Рельєф території села розділяється на рівнину, правий берег ріки Тиси і передгір'я, яке виражено горбами. Рівнина представлена трьома терасами: першу (заплавну) терасу можна прослідкувати вздовж течії ріки до потока Тиски, на сході і заході впирається в шосейну дорогу Ужгород -Рахів. Друга тераса до урочища "Горбища". По рівнині протікав потік Помийниця (зараз зниклий). Третя тераса тягнеться до села Крайниково (Зкм на північний схід від Стеблівки). Передгір'я виражено увалами і підвищенням. Загальна площа 2822,15 га.

Перша згадка про село Стеблівка в історичних документах належить до 1389 р.

Існує ряд легенд про виникнення та нового розмыщення села. В одній із легенд говориться, що село розташовувалось на самому березі ріки Тиса. По ріці сплавляли феодали сіль з Солотвина. Населення дуже часто нападало на пливучі плоти і грабували сіль. Стара дорога Хуст -Солотвино проходила по болотистим місцям, що весною і восени ставала непрохідною. Урядом у XVII ст. було вирішено прокласти нині діючу дорогу через державний ліс. Проклавши дорогу, в лісах групувались розбійники і нападали на каравани з сіллю. На місці густого лісу урядом було вирішено поселити село. Були наділені відрізки, всі рівні по 0,44 га. Селянам запропоновано переселитись на нове місце, однак селянство на протязі довгого часу протестувало. І тільки згодом силою війська їх було переселено. За легендою село в той час мало 32 двори.

В дійсності село розташовано вздовж дороги Ужгород - Рахів, паралельно шосейній дорозі прокладено дві вулиці, які в трьох місцях перетинаються поперечними.

Існує інша легенда, пов'язана з виникненням назви села. В ній говориться, що проїжджаючи через село, шукачі соленої води (ропи) запитали в селі одного з жителів, аби той показав їм дорогу. Чоловік однією рукою легко підняв пузину (дуже важку довгу палицю, якою укріплювали на підводі сіно) і показав напрям. Подорожніх здивувала його незвичайна сила. Кажуть, що називався він Салей Добош, від чого і походить стара назва села Салдобош. Або ж існує більш достовірний варіант, що це був силач Добош. Прізвище Добош ще і зараз часто зустрічається, але Салей немає, що менш достовірно. Так пояснюється назва села Салдобош.

Ще в окремих переказах зустрічається, що на території села колись було поселення, яке мало назву Селаш Добоша. Це також досить достовірно.

В 1947 р. с. Салдобош було перейменовано на Стеблівку. Після приходу Радянської армії назви багатьох міст і сіл змінювались, бо вважалися "мадярськими". Перша частина старої назви села "сал" в перекладі з угорської мови означає "стебло", внаслідок чого утворена нова назва Стеблівка.

В 1991 р. в селі був проведений референдум - повернути селу назву Салдобош чи залишити Стеблівка. Більшістю голосів односельчани вирішили залишити назву Стеблівка. А центральна вулиця була названа Салдобошською.

Археологічні розкопки, проведені працівниками Академії наук УРСР в Хустському районі у 1947 - 1961 рр. свідчать про те, що на околиці села (зі сторони Хуста) ще на початку ери жили носії культури карпатських курганів - безпосередні предки однієї з великих слов'янських груп -літописних білих хорватів.

З давніх часів немає жодних заміток про село. І тільки з 25 травня 1937 р. учитель державної народної школи с. Салдобош Ілько Білик (народився 24 липня 1893 р. в с. Колбаєвичі, округ Рудки в Галичині) починає писати своєрідну хроніку села.

Цей надзвичайно цінний рукопис містить дані про історію села з 1870 по 1980 рр. Після Ілька Білика продовжували писати Гоздок (історія села 1939р.), і з 1982р. - Сабадош Василь Юрійович (голова Стеблівської сільської Ради з 1982 по 1989рр.), який з допомогою односельців похилого віку та по власній пам'яті записав історичні відомості до 1980р.

Друга згадка про населення села належить до 1870 р. В цей час налічується близько 200 будинків.

З давніх часів в селі жили тільки русини греко- католицького віросповідання. В 1937 р. в Салдобоші нараховувалося 443 родини русинів, 16 єврейських родин і 2 мадярські.

З часів першої згадки про село Салдобош до 1919р. воно належало до Угорщини.

На північній стороні села тягнувся великий дубовий державний ліс. Селяни арендували його для свиней, через велику кількість жолудів. В 1866 р. цей ліс прорубано і почато будувати залізницю Чоп - Мараморош -Сігет. Тут працювало багато людей і мали добру заробітну плату. Спочатку в селі станції не було, збудовано її у 1912 році. Завдяки залізниці посилилися економічні зв'язки мешканців села з іншими місцевостями Закарпаття.

В селі завжди був нотарський уряд. Перший нотар був Гораціюш, другий - Киш Ендре. Спочатку село належало до Тячівського округа, а у 1881 р. його прилучено до Хустського.

Поступово ширилась серед населення освіта. Першу школу було відкрито у кінці XVII ст. при греко - католицькій церкві священником Августином Янківським. Це було досить сучасне приміщення з каналізацією.

Грамотними в селі були тільки священник і дяк. Шкільного примусу не було. До школи ходили тільки хлопці. Вчилися читати із церковних книг, співати церковні пісні, писати і рахувати. Школярів не ділили на вікові категорії. В школі навчалося 10-30 дітей. Навчання було до і після обіду. За невідвідування нікого не карали. Найбільш відомими вчителями того часу були дяки Егрешій, Добрай Антоній та священники - Липецький і Августин Янковський (член Празької Академії Наук).

Основним видом трудової діяльності селян залишається землеробство. У 1870 р. священник Липецький привіз до села перший залізний плуг. Ковалі брали від нього форму і так дерев'яний плуг зникає. Селяни Салдобоша були добрими майстрами і на лісову роботу. Ходили на роботу до Семигорода (Ардял), до Галичини, навіть до Боснії і Герцоговини.

В пошуках кращих заробітків селяни виїжджали в Канаду, США, Бельгію. Напередодні першої світової війни емігрували за кордон і працювали в шахтах Бельгії 23 жителі села у віці 28-32 роки.

Тогочасний Салдобош був типовим верховинським селом. Хати будувались з дерева, в зруб, покривались соломою, частково дранкою. Одяг носили з домотканої тканини і сукна. Традиційною частиною одягу залишався петек (гуня), який виготовлявся з овечої вовни.

Малодоступним було і медичне обслуговування. На 14 навколишніх сіл у 1870 р. припадав лише 1 лікар. У Салдобоші більш - менш обізнаним у медицині був священник Августин Янковський. Його препарати з лікарських рослин врятували життя не одному жителю села. В пам'яті старожилів збереглися згадки про те, що він лікував навіть електричним струмом.

Перша світова війна значно погіршила і без того тяжке становище селян Салдобоша, через яке проходила прифронтова смуга. В селі біля залізничної дороги були збудовані військові бараки, де жили австро -угорські і німецькі солдати, польські легіонери. Спочатку до війська вступали чоловіки з 21 року до 42р., пізніше з 18 до 50р. В церковній школі розміщувалась військова лікарня, де померло 23 солдатів. Всі вони поховані на околиці села. Не повернулися з війни 32 односельці. Ще й до всього з вини солдатів в селі сталася велика пожежа - дотла згоріло 10 будинків.

В березні - квітні 1919 р. в селі встановлена Радянська влада. З Великодніх свят (18квітня) 1919 р. до жовтня 1920 р. Салдобош окупувала Румунія. Румуни забирали від людей худобу, зерно. В жовтні 1920 р. на зміну румунським окупантам в село прийшла Чехословацька влада.

В цей час значно покращується життя шкільництва, збільшується кількість дітей в школах. В селі засновано читальню ім. А.Духновича, яка розміщувалась в церковній школі. Місцеві вчителі читали людям лекції, а з участю молоді влаштовувались театральні вистави.

Відбулися зміни і в церковному житті Салдобоша. В 1920 р. до села прибув православний священник. Греко-католицьку церкву відібрано. В 1925 р. уряд повернув церкву вірянам, а православні побудували власну нову церкву.

За переписом 15 січня 1930 р. в Салдобоші нараховувалося 1898 чоловік.

Життя селян під час фашистської окупації було надзвичайно важким. Майже все селянство було безробітнім. За період з 1941 по 1944р. в населення села було відібрано 120 коней, 60 підвод, 180 голів великої рогатої худоби, біля 100 голів свиней. Було введено для населення обов'язкові поставки армії. В Великій Вітчизняній війні загинув 21 мешканець села. 23 жовтня 1944 р. село визволено від фашистської окупації військами 17 гвардійського стрілецького корпусу. На цей час більше 40% населення було неграмотним. Накінець 1944р. в селі налічувалося 476 будинків.

В травні 1948 р. в Стеблівці організовано колгосп ім. Великого Леніна. З часом приєдналися ще 2 колгоспи сусідніх сел : Крайникова і Сокирниці і утворено новий великий колгосп "Дружба".

Щодо культурного розвитку того часу, то майже половина населення були неписьменними, в селі була тільки початкова школа. В 1952 р. відкрито Стеблівську середню школу.

З культосвітніх закладів до 1945 р. не було ні одного. В 50-х рр. збудований будинок культури, бібліотека, амбулаторія, дитячий садок, магазин, пам'ятник воїнам односельчанам. Тривалий час в Стеблівці існував філіал Хустської взуттєвої фабрики, будинок побуту, швейний цех.

На 1 листопада 2010 р. кількість жителів становить 2170, 762 дворогосподарства, 9 вулиць. В селі функціонує ЗОШ І-ІП ступенів /нараховує 232 учнів/, дитячий дошкільний заклад /93 дітей/, Будинок культури, амбулаторія, Школа мистецтв. Також існує СТОВ "Дружба" та ФСГ "Салдобош". Крім цього в Стеблівці працюють 14 магазинів, 1 пекарня.

У 2006 році в школі відкрито краєзнавчий музей «Повернення із забуття», який працює за напрямками етнографія і фольклор рідного краю.

На базі СФГ «Дружба» заснована і функціонує Громадська організація збереження агробіорізноманіття Карпатських гір. Особлива увага акцентується на збереження зникаючого виду Карпатського буйвола. Зараз у господарстві налічується 28 голів, з них 9 буйволиць, 1 племінний бик. Допомагає відродити популяцію на Закарпатті німецький студент-еколог Мішель Якобі з друзями. Налагоджено продаж буйволячого молока

Багато видатних людей народилися і жили в нашому селі. Це кандидати і доктори наук, доценти, культурні і громадські діячі.

Серед них поет Василь Іванович Ігнат, доктор філологічних наук Василь Іванович Добош, кандидат філологічних наук Василь Іванович Орос, доцент філологічних наук Михайло Васильович Орос, кандидат фізико-математичних наук Юрій Іванович Ігнат.

Тривалий час жив і працював священником у нашому селі маловідомий нинішнім поколінням закарпатців, але дуже добре знаний у всій Європі й Америці винахідник - самоучка Августин Єнковський. Помер і похований в с.Стеблівка біля руїн греко-католицької церкви.

В Стеблівці до 1993 р. був пам'ятник архітектури - дерев'яна греко -католицька церква Різдва Богородиці, побудована в 1643 р. в готичному стилі. Церква збудована за проектом австрійського архітектора (ім'я невідоме). Храм будували майстри з Буковини (в той час славилися надзвичайною майстерністю). Церква побудована з сильних дубових плах, які сплавляли Тисою на бокорах. Споруджена без жодного цвяха. Стіни в церкві були обтягнені домотканою тканиною, на якій були намальовані образи святих. Храм в 1946 році було закрито. 29 серпня 1994 р. церква згоріла.

На сьогоднішній день пам'ятка, яку п'ятнадцять років вважали вже майже неіснуючою, приреченою руїною, повернулася до життя завдяки старанням небайдужих людей з жовтня 2010 року.

8 липня 2011 року рішенням №3 7-ої сесії шостого скликання Стеблівської сільської ради було затверджено символіку села – прапор та герб.

Логін: *

Пароль: *